Интервью 2010 года
Небо чистіше - відродження успішніше
На початку червня у Палаці молоді та підлітків «Залізничник» відбулася зустріч ізюмчан з нашим земляком, московським письменником і публіцистом Олександром Ольшанським.На ній були присутні члени літературного об'єднання при газеті "Обрії Ізюмщини", працівники бібліотек міста, краєзнавчого музею, міськвиконкому, журналісти, ветерани, друзі та однокласники письменника. Спілкування було цікавим і пройшло у теплій обстановці, а хор "Ветеран" подарував гостю кілька пісень, в тому числі і про Ізюм. Олександр Ольшанський дав ексклюзивне інтерв'ю нашому кореспонденту.
Кор.: – На правах старого друга і товариша вітаю тебе на рідній землі. Ізюмчани зажди раді бачити тебе, Олександре Андрійовичу. Майже в усіх твоїх прозаїчних творах згадується Ізюм, є навіть цикл ізюмських повістей і оповідань. Ось пройшла твоя зустріч з читачами "у клубі на вокзалі" - так ми називали в дитинстві і юності нинішній Палац культури. Твої враження.
– Відкрию невеличкий секрет наших однокласників. Мотивом, що спонукав приїхати в Ізюм на цей раз, стала задумка спільно відмітити сімдесятиріччя кожного в рідному місті. Наше покоління, покоління з довоєнного сукна, виявилось на подив життєстійким. Нас доля розкидала по всіх країнах і континентах, але ми живі і діяльні, більшість з нас продовжує працювати.
Наприклад, у мене кількість обов'язків починає перевищувати мої можливості. Крім того, що прозаїк і публіцист, я керую семінаром прози на Вищих літературних курсах, голова правління Співдружності випускників Літературного інституту, політичний оглядач міжнародного журналу "Форум", почесний член, але і активно діючий, Глобального Союзу Гармонії, член кількох літературних журі… Не вмію відмовляти і відмовлятись, ось і доводиться бути гідним своєму призначенню в житті.
Чому зустріч відбулася "у клубі на вокзалі"? Тут наша культурна купель. Мені було соромно, що протягом багатьох десятиліть не повернув йому борг. Вважаю, що це була перша, але, надіюсь на Небо, не остання зустріч у клубі, котрий нас залучав до культури, був вікном у великий світ. Сподіваюсь, земляки, що прийшли на зустріч, зрозуміли мій звіт про те, що посіяв у моїй душі рідний Ізюм і що з того насіння виросло.
Як ти чув, розмову я вів навколо трьох проблем: про своє місто, братолюбство, гармонію. Коли Ізюм нагородили орденом Вітчизняної війни, стався такий випадок. Якщо не помиляюсь, у Колонному залі Будинку Спілок, чудовий український поет Борис Олійник, кинувся до мене з обіймами і вигуком:
– Сашку, твій Ізюм орденом нагородили! Поздоровляю!!!
У моїй свідомості немовби два Ізюма – реальний і літературний. Гордість, вдячність, біль за нинішній стан реального Ізюма немовби перепливають в місто літературне, в котрому я робив спробу узагальнити проблеми таких міст та сіл навколо них, де живе три чверті населення, нехай це Україна чи Росія.
Для мене біль однаково гострий і в реальному Ізюмі, і в моїй уяві. Руїни оптико-механічного заводу, стагнація міста у дев'яностих роках, перетинання митниці і кордону справили на мене жахливе враження - повернувшись до Москви, я відразу ж потрапив до реанімації кардіологічної лікарні. І років шість побоювався приїздити на батьківщину.
Тільки мене, на свою голову, запросили до Києва на конференцію, яку проводила українська філія Інституту країн СНД. У своєму виступі я говорив про Ізюм, сказав, що він сьогодні - це Герніка нинішньої незалежності. Хто бажає побачити своїми очима - нехай їде в Ізюм і подивиться на руїни ІОМЗу. Головуючий зображав кола перед собою, мовляв, закінчуй, а я говорив і говорив… У перерві підійшов до мене О.А.Дьомін, колишній харківський губернатор, потім посол України в Росії, зараз директор Інституту міжнародних стосунків Національного авіаційного університету, і сказав:
– Я можу чесно дивитися вам в очі. Ми робили все, щоб врятувати ізюмські підприємства, допомогти їм. Але Росія тоді відмовилась від своїх замовлень.
В Україні тоді розквітла антиросійська вакханалія. Зараз вона, слава Богу, після обрання В.Януковича Президентом України, вщухла. Спільне небо над Україною і Росією стає чистішим, тож відродження обох країн буде успішнішим, ефективнішим. Втрачені замовлення ізюмським підприємствам не повернути, за них треба боротися, чим деякі керівники підприємств, свого часу, не дуже переймалися. Можливостей для співпраці стає набагато більше.
Кор.: – Якщо почитати твої публіцистичні статті, то може скластися уявлення, що ти негативно ставишся до незалежності України. Чи це так?
– Тут все набагато складніше. Хтось мене в Інтернеті назвав українським націоналістом - певно, за любов до Ізюма і біль за Україну, хтось – русофобом і російським патріотом-імперіалістом. На жаль, політикани прозахідного розвитку незалежності України прищепили антиросійське спрямування, в Росії теж багато "незалежності" від здорового глузду. З обох боків почали, обрубувати загальні духовні, культурні, народні корені. Незалежність, суверенітет не повинні бути проти когось. Весь світ об'єднується, інтегрується, а ми стільки "горщиків у спільній хаті побили!" Я проти такої незалежності, тому що це роз'єднання - мета лукавого. Незалежність повинна бути від бісівщини, від зла світового і від того, що улаштувалось у владних кабінетах, а не від того, що є в душі кожного з нас. На моєму сайті www.аolshanski.ru в розділі "Глас вопиющего…" можна прочитати кілька статей на цю тему.
Кор.: – Повернемось до теми Ізюма, точніше, циклу твоїх ізюмських творів. Чи можливо очікувати появи чогось нового?
– Тут хоча б те, що написано, потрапило до ізюмчан. Я пишаюсь тим, що номер "Роман-газеты" з оповіданням "Смерть Тамари" в 1977 році в Ізюмі викрадали з поштових скриньок. Можна було б видати книгу "Ізюмські оповідання" спеціально для ізюмчан, але криза і неприховане грабіжництво поліграфістів зробили це неможливим. Якось я спитав американського видавця Г.Аксельрода, до речі, онука того самого меншовика Аксельрода, котрий був ворогом Леніна, за яких умов він ухвалює рішення щодо видання книги. "Якщо на кожному екземплярі двадцятидоларової книги я гарантовано отримую 10 центів прибутку", – була відповідь. У нас же принцип зовсім не такий: рішення приймається, якщо це дасть мінімум 300 процентів рентабельності.
Готуючись до зустрічі, я спілкувався з поліграфістами і видавцями зі Слов'янська - послуги по випуску одного екземпляра книги з 12 авторських аркушів у м'якій обкладинці (це десь 210 сторінок) вони оцінили сумою близько 30 гривень, тобто приблизно у 150 російських рублів. Якщо книга піде у продаж через магазин, то торгівля накине ще рублів п'ятдесят. Ось розмах нинішнього жлобства. Певно, дешевше буде придбати комплект оперативної поліграфії і зробити це самотужки...
Але книжка, хоча б з основними ізюмськими оповіданнями, буде видана. Якщо доживу до свого 75-річчя, то зроблю спро бу видати зібрання своїх творів у 7-8 томах – в рамках видавничої програми співдружності випускників. Але першочерговим для мене є видання "Ізюмських оповідань". І мемуарів...
Стосовно нових творів, то у мене багато років без руху лежить матеріал про М.В. Сібільова. Я його збирав кілька років по архівах, переписувався з донькою Сібільова, а ось засісти за роман чомусь не вистачило духу. Є ще одна задумка - знайти корені своїх пращурів. І написати якусь документальну повість, іронічну і досить сумну.
Емоційне забарвлення залежить від результатів дослідження, зокрема, дослідження ДНК свідчать про те, що я, а відповідно, і всі ізюмські Ольшанські, по чоловічій лінії є типовими західноєвропейцями.
Кор.: – Ти вважаєш, що головний свій твір ти вже написав? Маю на увазі дилогію "RRR", котру читачі прозвали коротко " Три ер".
– Коли ти розміняв восьмий десяток, щось обіцяти ризиковано. На жаль, чогось подібного я вже не напишу. Хоча б тому, що у мене не буде отих двадцяти років, котрі знадобились для її написання. Дилогія перетворила мене, спонукала сформулювати свої естетичні принципи, засновані на постулатах теорії інформації, звідки я дійшов висновку, що не боротьба і єдність протиріч є рушійною силою будь-якого розвитку, а асиметрія. Прийшло розуміння зубожіння і людоненависницької суті марксизму-ленінізму - і це у мене, котрий був ідеологічною номенклатурою секретаріату ЦК КПРС!
Дилогія у закінченому варіанті вийшла у 2006 році. Якось я вирішив перечитати її, подивитися очима стороннього. І раптом виявив, що в ній одна метафора породжує другу, з другої – третю. Але ж я так не думав писати! Пригадав, як дуже важко (боявся зійти з глузду!) писав перший роман – "Стадія сірих карликів", та як легко вилився другий роман – "Євангеліє від Івана". Ось в ньому і виявився каскад метафор, як я назвав, унікальний літературний прийом. І зрозумів, що це подарунок від Бога, що я усього лише канал для доведення людям нової інформації. Знайшлося і пояснення "моїм" різним пророцтвам в естетиці, філософії, етиці наступних гармонійних цивілізацій, в аналізі суспільних процесів.
Тепер я розумію, що перший раз Всевишній послав мені знак ще на першому курсі Літінституту. Приснилиася сім'я колійного обходчика і машиніста паровоза, котрому хотілося б приїхати до них в гості, але він так і не зміг цього зробити. Я написав не менше сотні варіантів оповiдання "Сто п'ятий кілометр", відчував, що в ньому щось є таке, чого я не можу зрозуміти.
Кор.: – Твої останні публіцистичні роботи головним чином присвячені проблемам майбутньої гармонійної цивілізації. Ти сам вiриш, що цей золотий вік у людства попереду?
– Нехай я буду наївним, але вірю. Тарас Григорович на злеті життя просив у Бога братолюбія. А це і є основою гармонії. Світ наживи, хаосу, агресії і несправедливості зжив себе. Нинішня криза – не фінансова, а цивілізаційна, культурна, духовна. У людства є два шляхи – або піти у небуття або до гармонійної цивілізації.
Стосовно ж нашого рідного міста, то у Ізюма були часи й гірші, ніж зараз. Місто все рівно відроджувалось. Не варто падати духом, сподіватись на когось, але в ім'я цього треба багато і добре працювати.
Розмовляв В.ПОЛЄХІН.
Â
